Святі й непорочні перед Богом у любові
Основний текст: Еф. 1:4; 3:18-19; 4:14-15; 5:1-2; 6:23-24
Слово перед вечірньою молитвою церкви у прямому ефірі, понеділок, 27 квітня 2020 року
Дорогі брати і сестри, вітаю вас у прямому ефірі перед нашою молитвою. Сьогодні, в понеділок 27 квітня, ми будемо разом із вами молитися, але, як завжди, спочатку ми звертаємося до Слова Божого. Оскільки цього тижня ми читаємо, вивчаємо Послання до Ефесян, я хочу сьогодні прочитати з п’яти його глав одну важливу тему, яка проходить через нього. Тем тут багато, але одну з важливих тем я сьогодні, перед нашою молитвою, хочу підкреслити або виділити. Перше місце — перша глава, четвертий вірш, де апостол Павло каже: «так як Він» — тобто Бог — «вибрав нас у Ньому» — тобто у Христі Ісусі — «перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові» (Еф. 1:4).
Перед створенням світу Бог бачив Своїх дітей, бачив той народ, який прийме спасіння, і Він визначив особливу частку в нашому житті — щоб ми були святі й непорочні. За це Христос проливав Свою кров на Голгофі, за це Він страждав і помер: щоб ми були освячені й відділені від цього світу, розп’яті разом із Ним і воскресли разом із Ним і жили новим, оновленим життям у Христі Ісусі. Це дар Божий, про який багато написано в цьому посланні.
Але зверніть увагу: тут сказано не просто «святі й непорочні». Багато хто так думає: ось Бог мене покликав, простив мене, освятив, щоб я був святий і непорочний. Але тут стоїть завершення цього речення, важливе слово, і це тема сьогоднішнього нашого роздуму: святі й непорочні перед Богом у любові. Ось про це я хочу говорити — про важливість любові, щоб ми з вами, покликані Богом, були сповнені цим благословенням. Відділи це останнє слово — залишиться «святі й непорочні», і людина: «Я святий, я ходжу, я ні з ким нічого…» Знаєте, таке фарисейство. Але Бог покликав нас до любові, бо Він є любов (1 Ів. 4:8), і Він послав Сина Свого, бо Він полюбив нас, коли ми були ще грішниками (Рим. 5:8). І коли ми вже покликані, мета Бога — про що я сьогодні хочу сказати — освятити нас, омити нас і привести нас до головного пойнту, до головного, важливого стану: у любові, брати і сестри, у любові.
Давайте відкриємо наступне місце — це третя глава цього послання, будемо читати 18-й і 19-й вірші: «щоб ви, закорінені й основані в любові» — знову ж у любові! — «змогли зрозуміти зо всіма святими». Бачите: святі, освячені, як ми на початку читали, — але вони щось осягають, щось Бог їм дає особливе. І нам із вами сказано: «щоб зо всіма святими змогли зрозуміти, що то ширина й довжина, і глибина й вишина». Що ж це таке? «І пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою» (Еф. 3:18-19).
Виявляється, просто бути святим і непорочним — це ще не все. Уся повнота — в цій божественній ріці, яка виходить від престолу Божого, тобто в любові Божій. І святих Бог веде в цю ріку — веде нас із вами — до цього головного пізнання, іншими словами, до пізнання Бога, бо Бог є любов: щоб ми з вами, з усіма, могли зрозуміти те, що перевищує розуміння, знання людського розуму, — це любов Христа. Ось до цього кличе нас Бог, ось цей сенс життя — бути християнином. Ось це головне; відділи цю частину — і все втрачає сенс. Можна, як Писання каже в іншому місці, і діла робити добрі, і знання мати великі, але любові не мати — ніщо, немає ніякої користі (1 Кор. 13:1-3). Тому любов — це головне, чого ми повинні досягти, пізнати і чим жити.
Інше місце прочитаємо з четвертої глави цього послання, 14-й і 15-й вірші: «щоб більш не були ми» — знову ж до нас звертається — «малолітками». Хто такі малолітки? Малолітки — це ті, хто недавно прийняв Христа, вони ще не виросли, і тут сказано застереження, особливо до навернених: щоб ми не були малолітками, «що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки». Знаєте, малолітку дуже легко обманути: йому щось показали — він уже туди, уже відволікся, немає в ньому ще такої зосередженості. І Писання каже, щоб ми з вами не були в такому дитячому стані. Малолітки захоплюються, піддаються саме спокусі різних вітрів науки, різних таких оман: йому здається, що це так важливо! Але Писання каже, щоб ми не були такими, бо в цьому вітрі науки, як написано, — «за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду». І ось ця омана приходить, а сьогодні, у вік інтернету, її дуже багато. Я про це вже раніше говорив, застерігав — і застерігаю, і нагадую: цієї омани багато, і вона наповнена філософією, як тут сказано, по-людському, навіть по-лукавому, — і щоб ми не захоплювалися цим.
А куди ж ми повинні, до чого ми повинні прагнути? Наступний, 15-й вірш нам чітко говорить про це: «а щоб були ми правдомовні в любові» — тій, що у Христі Ісусі, тій чистій любові — «і в усьому зростали в Нього, а Він — Голова, Христос» (Еф. 4:14-15). Ось наше зростання: щоб ми росли в Голову Церкви, Який є Ісус Христос, наш Спаситель, наш Господь. Ось що важливо: не захоплюватися різними й чужими вченнями, а прагнути пізнати Бога, пізнати любов Божу, розуміти її і в цьому рости. У цьому все, у цьому сенс нашого християнського життя. Нехай допоможе нам у цьому Господь; будемо зараз молитися про це, дорогі брати і сестри.
Давайте відкриємо п’яту главу, перші два вірші. Тут уже ніби до підсумку підходимо: «Отже, будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти». Ми — діти, і Він каже: улюблені, називає нас таким словом. Ми з вами — улюблені Господа. Я звертаюся до вас, мої дорогі брати і сестри, улюблені Господа: наслідуйте Бога, як Його діти, як Його улюблені діти. І другий вірш: «і поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі» (Еф. 5:1-2).
Усякі служіння, усякі жертви, які ми приносимо, — якщо там не буде ось цієї любові, там не буде пахощів. Ми повинні нести в собі ці пахощі, якими є любов Божа. Пізнання Бога визначається любов’ю Божою: наскільки ми знаємо Бога, настільки ми любимо. І Павло каже: ці пахощі поширюються там, де ми є: люди помічають і нашу реакцію, наші слова, навіть наш погляд — вони відчувають цей духовний запах. Це не те, що ми чуємо своїм нюхом, але він усе одно чується, відчувається в присутності таких людей. І тому Писання каже: будьмо наслідувачами — або, як сказано англійською, to follow, слідувати — Богові саме в любові. У всякій ситуації: якою дорогою піти? Ідіть дорогою Ісуса Христа — дорогою любові. Перше послання до Коринтян, 13-та глава, пояснює в усьому обсязі, що таке любов Божа, яка вилилася в наші серця Духом Святим (Рим. 5:5).
Але якщо я маю в себе цей одеколон, пляшечку з парфумами, і вона закрита, — ніхто не буде чути запаху. Ми можемо сказати: ось, ми отримали любов Божу, адже вона вилилася Духом Святим. Але треба її використовувати, щоб вона виливалася. Коли жінка за шість днів до Пасхи прийшла в дім Симона прокаженого, де був Ісус Христос, — Марія принесла цю дорогоцінну алебастрову посудину, відкрила, навіть розбила її: там було дорогоцінне миро з незвичайним запахом (Ів. 12:1-3; Мр. 14:3). І ось те саме ми маємо всередині через Духа Святого. Коли ми виявляємо це, цей аромат розливається — і як часто саме у важких ситуаціях, навіть перед лицем ворогів наших. Але саме тоді ось ця сила Божа дає незвичайний ефект: люди — «Що це таке? Що це таке?» — вони вражені.
Я пам’ятаю одного брата, його звали Петро Іванович. Він сам родом з України, але останні роки жив уже в Латвії, у місті Вентспілсі. Я з ним дружив, і це були прекрасні часи зустрічей. Він розповідав, як його молодим, коли він проповідував, заарештували й посадили у в’язницю, і у в’язниці він провів багато років. І саме там був такий випадок. Одного разу, каже, ми пішли працювати, ліс валити: їх виводили за зону, і там вони валили ліс. І був там серед ув’язнених один дуже зловредний чоловік, невіруючий чоловік, наповнений, як написано в Посланні до Тита, — «бридкими були, ненавиділи один одного» (Тит. 3:3). Він був сповнений цієї гіркоти, ненавидів, каже, віруючих і дуже багато завдавав мені болю.
Але трапився такий випадок. Коли вони склали там колоди, які пиляли, обробляли, раптом ці колоди покотилися й зламали йому ноги і руку, здається. І солдати сказали: «Так, беріть ось шинель чи якось і несіть його в зону, ми не можемо залишити його тут, уже вечоріє». А ніхто не хоче його нести: такі «друзі» в лапках — усі вбік, бо це далеко йти, нести, а він кричить. І ось Петро Іванович каже: «Я дивлюся — і в мене в серці любов. Після всіх цих прикрощів, болю, знущань — серце загорілося». Ось відкривається цей флакончик, який усередині нас, — і всередині нього. «Я підійшов і кажу, — звертаючись уже до його ж товаришів, до інших: — А якби це твій брат був або батько, хіба ти кинув би його так?» Бо солдати кажуть: якщо ми його зараз залишимо — застрелити тут, живим залишити його не зможемо. А конвоїри, звичайно, нести теж не хотіли. І Петро Іванович спонукав їх: узяли шинель — він навіть свою шинель дав, — і в ній понесли його. «І ось коли несуть його, — каже, — я біля голови його несу, а він мені каже: „Слухай, Петю, кинь!“ — „А я не можу: у мене все всередині горить“». Донесли його, вилікували. І Петро Іванович мені так цікаво розповідав: «Ось такий віруючий став, ось такий віруючий!» — так він мені показав. Бо потім той покаявся, прийняв Христа, зі сльозами розкаявся, і Господь його спас: він став улюбленим дитям. Слава Богу!
Ось до чого ми повинні прагнути, ось зростання, ось суть усього християнського шляху — досягти цієї любові, жити цією любов’ю. Тому — живіть у любові. Багато хто там каже: це закон, це все як фарисеї та саддукеї, і так далі. Але Павло писав Послання до Галатів, яке ми читали минулого тижня, і в п’ятій главі він каже, що закон — увесь закон Мойсея, увесь закон, Старий Заповіт, — в одному слові міститься: люби свого ближнього, як самого себе (Гал. 5:14). Ось у цих словах, у цьому реченні, природно, — ми любимо Бога. Багато хто: «О, я люблю Бога!» — а всі інші… «Того не хочу, цього не хочу, цього прощати не хочу». Ну що це за християнство? «Але я ж святий! Я не хочу» — як фарисей, знаєте, — «торкатися не хочу до цього». Ну слухайте, наше покликання — любити, це велике щастя, бо написано: хто любить, той знає Бога (1 Ів. 4:7). Нехай допоможе нам у цьому Господь.
Час підійшов до молитви. Я закінчу перед нашою молитвою тим, як закінчується це послання, шоста глава, 23-й і 24-й вірші, де апостол Павло каже: «Мир братам» — і сестрам, звичайно, — «і любов» — чуєте? — «і любов із вірою від Бога Отця й Господа Ісуса Христа! Благодать зо всіма, що незмінно люблять Господа нашого Ісуса Христа! Амінь» (Еф. 6:23-24).
Давайте зараз будемо молитися, схиливши коліна, — ви там у себе, ми тут. Я сподіваюся, що вже наступного понеділка — така в мене надія є, бажання — ми вже будемо молитися в церкві. Молимося, дорогі брати і сестри.