Як Бог охрестив мене Духом Святим

Слава Господу! Ви знаєте, сьогодні мала свідчити одна сім’я — засвідчити те, що Бог зробив у їхньому житті, — але вони прихворіли. І от сьогодні я якось особливо слухав брата Петра, який говорив, що ми справді носимо в собі Боже свідчення в житті. У кожного з нас є що розповісти для збудування, для слави Божої. Правда? От вони йшли — манна з’явилася, в ковчег поклали. Йшли — Бог дав ці заповіді, в ковчег поклали (Вих. 16:33-34; Євр. 9:4). А в нас що сьогодні в ковчезі, у нашому? Сьогодні свідчення є, слава Богу. І я б хотів, щоб ми практикували це на зібраннях: готуйте ваші свідчення, говоріть — може, воно зараз уже горить у вас. Але я хочу зі свого почати, раз уже так.

Я дуже вдячний вам за вашу любов, за привітання, за молитви. Але саме в цей день, 4 листопада, коли мені виповнилося двадцять три роки, стався не просто день мого народження, який ми зазвичай святкуємо і дякуємо Богу. Я вам розповім. Це було сорок один рік тому, і в цей день Бог охрестив мене Духом Святим. Алілуя!

І знаєте, як це сталося? Я дуже ревнував про це. Я просив братів, сестер — не те що там хтось мене викликає, я викликав: помоліться за мене, я хочу Духа Святого. Через Духа Святого я й увірував в Ісуса Христа: от моя мама, яка народила мене, — Бог охрестив її Духом Святим, і того дня я увірував, це було свідчення для мене. І от я ревную, молюся — і ніяк. Стаємо, значить, на коліна — ну ніяк.

І от я пам’ятаю, їду в суботу, це було 3 листопада 1979 року. Це було ввечері, я їхав із молитовного дому додому. Я так сиджу — а треба було дві з половиною години тільки, щоб до дому доїхати. От такі дороги були тоді. І от, знаєте, я сиджу в метро і розмірковую. Я кажу: Господи, стільки разів я просив Тебе, стільки разів я молився про те, щоб Ти наповнив мене Духом Святим, — і от ніяк. Ви знаєте, як я сказав тоді? Я кажу: от, Господи, завтра буде день мого народження. Завтра. Мені подарують подарунки. Ну, знаєте, які подарунки — не те, як зараз дарують: там цукерочок дадуть батьки, чайку зроблять, тортик. Але все-таки подарунок; іноді щось ще могли дати особливе, може, годинник комусь дарували. І от я так розмірковую, я кажу: Господи, ну люди ж дають у цей день подарунки, а Ти сказав, що це дар Святого Духа. Невже Ти мені в день мого народження не даси Святого Духа? Та не може такого бути! Знаєте, от так я сказав Богу.

Я їду, розмірковую в метро і уявляю себе, як я знову збираю братів, сестер навколо себе, і вони моляться. Я ніби навіть бачу це: от вони моляться; я думаю, дивлюся — вони вже втомилися, ну, довго ж не можуть молитися, пішли кудись. А я стою, молюся — і раптом у моє серце щось упало. От як ми говорили про цю манну, про цей посох — пам! Знаєте, як у скарбничку двадцять п’ять центів, так? Пам! Віра. Не просто віра, як у мене раніше: буде — не буде, ну, сподіваюся. А це щось тверде.

Я приїхав додому після цього. Приходжу — моя мама зустрічає мене. От вона, свідок, так? Помахай рукою, щоб тебе бачили. Я кажу: мама, завтра мене Бог охрестить Духом Святим. Знаєте, як вона сказала? «Ну, синку, не завтра — то післязавтра, не післязавтра — ну, охрестить». Я кажу: мама, ти не розумієш. Вона не знала, що я маю віру — віру Божу. Знаєте, як те зерно гірчичне (Мт. 17:20): нехай вона маленька, але ти її відчуваєш, ти її бачиш. Це віра, про яку сьогодні говорив брат Норріс. І знаєте, як це радісно Господу. Я кажу: завтра.

І от коли ми приїхали — пам’ятаю, було хлібопереломлення, неділя, день мого народження, — потім ми поїхали на квартиру мого дідуся, він там недалеко жив від церкви. І от ми встали всі, щоб молитися про хрещення Духом Святим. А я дивлюся на всіх цих людей і думаю: ви не знаєте — у мене є віра! От ви не знаєте: зараз будемо молитися — звідси не вийдете. І от так і все. Я, знаєте, став на коліна і думав: ну, я зараз так… треба ж у Бога так просити, треба просити. І тільки стали на коліна — а Бог раз: хрестить одну людину, другу, третю, п’яту людину. А я стою, думаю: а що це? А як так? Чому мене Бог не хрестить Духом Святим? Я ж маю віру!

Я навіть, знаєте, — зазвичай ми на колінах стоїмо, — а я аж присів. І як тільки я присів, раптом ніби хтось вдихнув. Виявляється, Бог же, пам’ятаєте, дихнув і каже: прийміть (Ів. 20:22), так? А ми ж — прийміть, вдихніть, вдихніть Духа Святого! Я вдихнув Його. Так я замолився! А це ж час був непростий — у квартирі молитися. Знаєте, так молився голосно, що втратив голос. Уявіть, а люди слухають. Мені іноді казали, що ти так голосно молишся в церкві. Ну, зараз уже тихіше молюся. Ну це ж серце радіє!

Мій батько, знаєте, птахами займався, у нас було багато кліток із різними птахами. Вони так цвірінькають собі. Але коли ми заходили — у нас невелика така була кухня, і от вони там сиділи, — я пам’ятаю, звернув увагу: ми заходили, мама моя і я, зачиняли двері, і як почнемо — я дивлюся, а птахи так співають, ніби голосніше, ніж ми, теж відчувають присутність Бога. Розумієте? І вогонь горить. От таке було дивовижне.

Тому потрібна віра, брати і сестри. Усі отримаємо — потрібна віра. От зараз багато хто збентежений: як так? Стільки молитов, стільки рухів — з президентом. Слухайте, Писання нам як говорить? На кого нам треба дивитися? Хто в нас начальник? Хто в нас виконавець віри нашої? Хто автор віри? Ісус Христос (Євр. 12:2). Останнє слово — Його. Чуєте? Часто говорять то одне, то інше, але Він має перше слово і останнє слово. Амінь. І ми надіємося на Його слово. Ми не знаємо, але Бог може зробити чуда. Він є Бог чудес. Алілуя! Тому будемо дивитися на Господа, не занепадати духом, не впадати у відчай.

Ну що ж, багато хто — я так зустрічав: «Та я вже молився, молився, і вже…» Ну почекай, продовжуй далі молитися. «А скільки можна?» Скільки потрібно — стільки й потрібно. Так і потрібно молитися. Амінь. З вірою, з ревністю будемо звертатися до Бога. Нехай допоможе Господь.